40 днів ходив своїми пустелям Мойсей, 40 днів перебував у своїй пустелі Ісус, 40 днів ми з другом і співбратом по покликанню до пригод, рухалися у напрямку здійснення власних мрій і сподівань горами, пустирями, лісами й ріками, що пролягли між містечком Люрд (південь Франції) та містом Сантьяго-де-Компостелла (Галіція, Іспанія).
Так-так, все вірно – це всесвітньо відомий паломницький маршрут святого Якова, а точніше шлях до гробу одного з дванадцяти Христових апостолів, що знаходиться у кафедральному соборі міста, яке з іспанської (+галійської), так і перекладається «Сант-Яго», тобто «Святий Яків», та «Компо-Стелла», тобто «Поле Зірки», тієї зірки, що за легендою колись вказала на місце перебування мощів святого.
Отож, шукати пригод, ми вирішили розпочавши з Люрду, з місця з’явлення Пресвятої Богородиці дівчині Бернадетті Субіру, ще не в такому далекому від нас ХІХ столітті. Чому саме звідси?… Ну, найперше певно випадково, бо хотіли просто заїхати по дорозі до Марії за її маминим благословенням, але потім зрозуміли, що у Бога випадковостей не буває, тож ми взяли на себе міні-місію пройти шлях від Мами Ісуса до його ж таки Учня, щось таке подібне ми маємо зробити у своєму житті, якщо хочемо слідувати за Христом, а саме пройти шлях від власного синівства та прив’язаності до батьківського дому, до учнівстві та вірності у домі Вчителя.
Відтак, наступного ранку з ракушками на рюкзаках та пропечатаними креденціалами в руках (паспорт паломника), повні запалу та ентузіазму, ми вирушили до французьких Піренеїв, щоб дійти до місця початку одного з офіційних паломницьких маршрутів, містечка Сан Жан П’єр-де-Порт, що хоч знаходиться вже біля кордону з Іспанією, але гордо номінує увесь подальший 800-км шлях до Сантьяго, саме «французьким».
Отже, розпочали ми наш французько-іспанський марш-кидок одразу майже з 50 км. за день, що тільки спочатку здавалося великим успіхом та окрилювало надією власний «символ віри» у свої фізичні сили та можливості, а вже по трьох днях таких щоденних навантажень супроводжених тільки плодово-ягідним харчуванням, наші ілюзії у власні супер-можливості розвіялись. А ще додались, дууууже численні мозолі через не зовсім відповідне для такого довгого паломництва взуття, поганенький і коротенький сон під зоряним небом на місцях «де нас тільки ніч застане», вологий спекотний клімат півдня Франції з мухами що кусають де тільки і кого тільки бачать, «купання-обмивання» у холодних гірських річках… і як наслідок, два мандрівних прочанина швидко дійшли до найбільш критичного моменту всього шляху, – «або пом’якшуємо програму, збавляємо тем та зрештою досягаємо мети, або зійдемо зі шляху та повернемось розчаровані додому…». Таким чином, після п’яти днів дороги до Сан Жан (офіційне місце початку фр. шляху), ми змінили власні внутрішні і зовнішні установки нашої місії, і тепер із «нездійсненної» вона перетворилась у цілком реальну та можливу. Відтак, в середньому 30 км. вдень, покращене триразове харчування за 10 євро на двох, ночівлі в муніципальних або парафіяльних “альберго” (хостели для пілігримів) за 5 євро на особу (або за пожертву), і гляди ми вже в Памплоні (Наварра, Іспанія), а позаду Піренеї та зо 300 км. маршруту, ноги в нормі, про мухи і французьку спеку забуто, про короткий нічний сон і комарів теж.
Натомість додалися нові знайомства, як із самим собою так із іншими пілігримами, оновлене відчуття «каміно» (шляху), якесь більш глибоке переживання власних намірів та мотивів паломництва, ясніше бачення та усвідомлення своїх обмежень та можливостей, своїх мрій і цінностей, реалістичніше сприйняття себе, через просвітлення затінених кутків власної свідомості та власних «фальшивих» я-конструкцій. Надзвичайно простий розпорядок дня, – підйом, легкий сніданок (або й без нього), рюкзак на спину і вперед новою стежкою через невідомі села та місцини до нових обріїв, пліч-о-пліч з іншими, незнайомими мандрівниками відкривати надзвичайне цього світу, – допомагає переглянути своє власне життя поза паломництвом, спробувати жити якось простіше, змістовніше, веселіше, жити як пригоду, жити цікаво, жити рухливо, жити спрямовано, жити відважно.
Неймовірним даром паломництва є досвід зустрічі десятків інших людей з інших країн, інших мов та релігій, інших поглядів та вподобань, але об’єднаних однією метою, – дійти до Сантьяго, і навіть те звичайне взаємне паломницьке привітання «Buencamino», досі викликає в мене посмішку та теплі-теплі спогади від облич людей яких зустрів на шляху, яких запам’ятав, з якими щось розділив (каву, пиво, їжу, молитву, розмову, ідею, минуле чи теперішнє, кілометри, день або два ходьби), щось дав від себе і щось отримав від них.
Ще одна особливість, в «каміно» важливо знати англійську нею говорять майже всі пілігрими, але є ще одна мова, яка заповнює прогалини у будь-яких знаннях, Коельйо в «Алхіміку» називає її «універсальною мовою», мовою любові. Можливо вона одна з найважчих мов на світі, здається досконало нею володіє тільки Ісус, який полюбив всіх незважаючи чи вони християни чи ні, і якщо так, полюбив незважаючи на особи і на те, якими християнами ми є. Він полюбив всіх і полюбив нас до кінця.
Отож, пригадуючи і записуючи ці спогади, ми пройшли прегарну Наварру з її пишними зеленими виноградниками та пасовиськами для кучерявих іспанських баранчиків та овечок, промайнули симпатичне місто Логроньо (провінція Ла-Ріоха), де вино біжить з кранів на вулицях (і це не жарт), і досягнули широт Кастилії та Леону, де нарешті піднялись на величне плоскогір’я (+/- 1000 м. вистою) назване «Meseta», що майже сягає узбережжя Атлантичного океану. На «месатах» краєвид плюс мінус той самий, – поля і поля золотавої пшениці, що нам нагадували то уривки з Євангелії, – «про учнів що зривали колоски в суботу», то зворушуючі уривки з фільму «Гладіатор», – «про повернення Максимуса додому після смерті». Також «месетас» повні величезних вітряків для вироблення електроенергії, оскільки вітри там дмуть вже ген з океану! Кульмінацією цього регіону було місто «Leon», що стало для нас третім відвіданим містом «Лева», після Леону у Франції та нашого рідного українського Львова, хоча принесло воно і невелике розчарування через платний вхід (навіть для паломників) до величного кафедрального собору. Tож ми подякували Богу прямо під воротами церкви за те, що Він всюди перебуває і вислуховує наші молитви на всякому місці й у всякий час, та й покрокували далі. Куди?… до Галіції (не путати з Галичиною), північного-західного регіону Іспанії, в якому знаходилася мета нашого шляху, – місто Сантьяго-де-Компостелла, а отже і тіло святого апостола Якова!
Остання сотка кілометрів – це цілий потік пілігримів, навіть маленьких яким може тільки 5-6 років, але які стрибали по скелястих стежках як ті козенята з дитячих мультфільмів і казок. Саме на «останній сотці» до «французького» шляху примикають «північний» та «прімітивний», більше того, саме за останню сотню кілометрів кожен паломник отримує «компостелу», – офіційне засвідчення про здійснення прощі на латинській мові. Таким чином йти крайній відрізок стало ще веселіше, іноді складалося враження, що це вже не паломництво, а якийсь піший марафонський забіг, на якому маєш проставити вже дві обов’язкові печатки вдень у свій «креденціал», і то тільки в офіційних місцях. На цьому ж таки відрізку, ми зустріли чимало старих друзів «по-каміно», з якими колись познайомилися на початках шляху, яких обганяли вдорозі, які обганяли нас, яких вже думали ніколи не зустрінемо, а ось тут, вже на підступах до Сантьяго наші стежки знову перетиналися, очі знову сяяли, ми знову обіймали один одного, усміхалися, пили вино та ділилися як воно було йти останній тиждень чи два, де хто ночував, що змінилося за час «каміно», що зміниться після нього, чи буде продовження, що знайшлося, а що лишилося…
…Коли заходиш в Сантьяго, після тисячі пройдених кілометрів, стоптаних кросівок і натоптаних мозолів, покусаний комарами та клопами, зарослий і схудлий, певне найперше що відчуваєш, – це глибоку втіху та радість, труднощі і випробовування пройдені, вони вже позаду… Ти дійшов до своєї мети, те про що мріяв 30 днів тому/1000 км. назад, коли став на маршрут, – ось воно здійснилося, відмітки відстані на синіх табличках дійшли до 0.00, жовті стрілки показали останній поворот на площу перед собором Святого Якова. Ще кілька кроків і ти бачиш десятки і десятки пілігримів лежачих на бруківці перед храмом із вогненними та сяючими очима, вони плачуть від радості, сміються, обнімаються, фоткаються, хтось щось вигукує, хтось співає, хтось молиться… вони вже не такі якими були тоді коли стали на шлях, світ у «каміно» змінюється, люди стають кращими, Господь робить щось неймовірне з душею паломника…
Трохи з боку, праворуч від площі – вхід до собору, буває що черга до гробу святого апостола Якова, може прирівнятися до черги в собор Святого Петра в Римі, тут і тепер здається розумієш глибший сенс годинного «чекання-стояння» щоб попасти всередину церкви, бо ж ішов всі 30 днів саме для цього, щоб зустрітися з ним, щоб помолитися до нього, до одного з найближчих друзів нашого Господа Ісуса Христа. Відтак, це була одна з найдивовижніших зустрічей зі святими які були у моєму житті, адже коли стоїш біля гробу Якова, і хочеш розказати йому все що ніс все «каміно» у своєму серці, а маєш на це хіба кілька хвилин, бо позаду черга таких як ти сам, що теж хочуть увійти, молитва стає безсловесною (навіть не медитативною), стає якимось дивним спогляданням, комунікацією почуттів від однієї душі до іншої.
Таким чином ми дійшли до останнього пункту пригод двох мандрівних пілігримів, а саме до «Фіністерри», або ж «Краю землі» в епоху Середньовіччя, коли світ ще не знав ані про Америку, ані про Австралію, проте знав про безмежність вод океану! «Фістерра» була крайнім містечком на європейському континенті (звідси і назва), до якого доходили пілігрими та спалювали свою брудну і зношену одіж після довгого паломницького шляху, а вдягнувши нову, починали нове життя! Сьогодні, вогні там вже майже не палають, проте стоптані кросівки там лишають залюбки, щось лишили і ми, адже, щоб почати нове життя треба залишити старе! Окрім того, «Фістерра» стала певним образом «обмеження», певного завершення, чи то звершення тривалого особистого пошуку власного місця під сонцем. Океан, був і став ще однією здійсненною мрією мандрівного серця паломника, його велич і обшир вражають, його потуга ширина, довгота і глибина неймовірні, він затягує в прямому і переносному сенсах, і на його берегах дуже по-особливому пролунали похвальні псалми творчості нашого Бога.
P.S. Цих кілька сторінок тільки частково відображають наші і мої особисті пригоди, адже кожен хто йде в «каміно» напише сто відсотків іншу історію, завжди унікальну і неповторну, захопливу, дивовижну, глибшу й ширшу ніж океан. Моя ціль лише запросити нових мандрівників стати пілігримами до Сантьяго, а відтак і по життю!
