Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні, у цей благословенний день коли святкуємо храмовий празник святих верховних апостолів Петра і Павла, ми зібралися у Гарнізонному храмі, щоб піднести Богові нашу спільну подяку і молитву. Ми прийшли не лише пригадати двох великих святих далекого минулого. Ми прийшли зустрітися з живою силою їхнього свідчення, бо Петро і Павло не належать лише історії. Їхня місія не завершилася мученицькою смертю у Римі. Їхня місія триває. Вона жива. Вона продовжується у Церкві Христовій аж до сьогодні і буде тривати аж до славного Другого Пришестя Господа нашого Ісуса Христа. Коли ми дивимося на святих Петра і Павла, то бачимо двох дуже різних людей.
З одного боку Петро — простий галилейський рибалка. Людина гарячого серця, інколи імпульсивна, інколи навіть слабка і налякана. Саме він запевняв Христа: «Господи, я готовий іти з Тобою навіть на смерть», а вже через кілька годин тричі відрікся Його у дворі первосвященника. Але Господь не відкинув його через цю слабкість. Після Воскресіння, на березі Тиверіядського моря, Ісус не дорікнув Петру за його минулий вчинок. Він ставить лише одне питання: «Чи любиш Мене?». І коли Петро зі сльозами відповідає: «Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе», Христос доручає йому місію: «Паси Мої вівці».
З другого боку Павло — зовсім інший. Освічений фарисей, людина великого інтелекту і сили волі. Він не знав Христа під час його земного життя. Більше того — він переслідував первісну Церкву. Але дорогою до Дамаска його життя перевернулося. Світло воскреслого Господа осліпило його очі, але просвітило душу. І відтоді той, хто був гонителем, став апостолом.
Двоє різних людей. Дві різні дороги. Два різні характери. Але один Господь. Одна віра. Одна Церква. Одна місія. Бо Церква від самого початку жила двома великими подихами, двома святими харизмами, які так яскраво уособлюють Петро і Павло. Петро — це пастир до зібраних. Павло — це апостол до розсіяних. Петро був поставлений Господом бути пастирем тих, кого Бог уже зібрав у Своє стадо. Ми бачимо його у Єрусалимі серед молодої Церкви. Після Зіслання Святого Духа саме Петро встає і проповідує, і тисячі приймають хрещення. Саме Петро зміцнює братів у хвилини страху й переслідування. Саме він дбає про єдність спільноти, про вірність навчанню Христа, про духовне життя тих, хто вже прийшов до віри. Він був пастирем до зібраних. Яке глибоке і прекрасне покликання! Пастир не просто стоїть перед людьми. Він живе їхнім болем. Він знає їхні рани. Він молиться за них і разом з ними. Він несе їх у своєму серці. Саме тому Христос не сказав Петрові: «Управляй Моїми вівцями» або «Організуй Мою спільноту». Ні! Він сказав: «Паси». А пасти означає годувати, берегти, лікувати, захищати.
Скільки разів у Святому Письмі ми бачимо Петра саме таким! У книзі Діянь Апостолів він підтримує молодих християн, відвідує спільноти, молиться за хворих, укріпляє тих, хто вагається, і навіть у власних кайданах не перестає бути пастирем. Але поруч із Петром стоїть Павло. І якщо Петро є образом пастиря до зібраних, то Павло є образом апостола до розсіяних. Павло не залишався лише у безпечному просторі вже створених громад. Його серце не могло замкнутися у стінах. Він виходив назовні. Міста і порти, дороги і кораблі, синагоги і язичницькі площі, небезпеки і переслідування — усе це стало його місцем служіння. Він іде до тих, хто ще не знає Христа. Він іде до чужинців. Він іде до поган. У книзі Діянь Апостолів ми бачимо, як Бог через місію Павла відкриває перед Церквою дивовижну правду: що спасіння призначене не лише для одного народу, але для всіх людей. Його життя було безперервною дорогою. Його серце було неспокійним, доки ще десь залишалася душа, яка не чула Доброї Новини. Його любов до Христа не дозволяла йому сидіти на місці. І саме тут ми починаємо розуміти щось дуже важливе про Церкву. Церква не може бути лише Петром без Павла. І не може бути лише Павлом без Петра. Бо Церква покликана одночасно бути домом і дорогою. Домом — де лікують і приймають. І дорогою — яка веде назустріч тим, хто далеко. Однією рукою Церква обіймає тих, хто прийшов. Іншою — простягається до тих, хто ще шукає.
Дорогі у Христі! Саме тому празник святих Петра і Павла є таким особливим для цього святого Гарнізонного храму у Львові. Бо коли ми вдивляємося у життя цієї святині та у щоденне служіння її священників, то бачимо, що місія Петра і Павла тут не є лише гарною біблійною згадкою. Вона є живою реальністю. Гарнізонний храм, посвячений верховним апостолам, сам став образом їхнього покликання. Перш за все цей храм є образом Петра – пастиря зібраних. Щодня, від раннього світанку до пізнього вечора, двері цього храму залишаються відкритими. Відкритий храм що говорить людині? Говорить що: «Ти не сам. Бог чекає на тебе. Тут є місце для твого болю, твоєї молитви і твоїх сліз». Скільки людей переступають ці пороги щодня! Хтось приходить із вдячністю. Хтось із невимовним тягарем. Хтось із розбитим серцем. Хтось із питаннями, на які не може знайти відповіді. Особливо тепер. Особливо у цей страшний і болючий час війни. Уже багато років українська земля здригається від вибухів і втрат. Для багатьох, війна перестала бути новиною і стала частиною щоденного життя. Але це не означає, що рани стали меншими.
Вони стали глибшими. Ми живемо серед ран. Ран тілесних — поранені військові, скалічені тіла, втрачене здоров’я. Ран емоційних — страх, виснаження, невизначеність, безсонні ночі матерів і дружин. Ран духовних — питання, які народжує страждання: «Чому, Господи? Де Ти? Скільки ще?» І саме тут ми особливо розуміємо, чому Христос сказав Петрові: «Паси Мої вівці». Бо пастир потрібний не лише у час спокою. Пастир особливо потрібний у час бурі. І саме таке служіння звершується у цьому храмі. Тут священники є пастирями до зібраних. Вони хрестять дітей — і над новим життям звучить благословення Божої надії. Вони благословляють подружжя — і серед непевності світу народжується обітниця любові та вірності. Вони стоять у сповідальницях — часто годинами — слухаючи людський біль, сором, падіння і прагнення почати наново. Вони звершують Божественну Літургію — цю небесну трапезу, де Христос Сам стає поживою для втомленої душі. І вони проводжають померлих. А скільки таких похоронів принесла війна…. Скільки разів священничий голос тут лунав над домовиною молодих чоловіків, синів і батьків, військових і добровольців. Пастир не має сили усунути людський біль, але має святий обов’язок не дозволити людині залишитися сам на сам зі своїм болем. І за це сьогодні ми хочемо щиро дякувати. Дякувати священникам цього храму. За їхню терпеливість. За відкриті двері. За безсонні ночі. За невидиму працю, яку знає тільки Бог. За те, що вони залишаються поруч із людьми.
Але цей храм живе також духом Павла — апостола до розсіяних. Гарнізонний храм не є лише місцем, куди люди приходять. Він є місцем, звідки Церква виходить. І це надзвичайно важливо. Бо Христос не сказав апостолам: «Чекайте, доки світ прийде до вас». Він сказав: «Ідіть». І сьогодні священники цього храму йдуть. Вони мають свій духовний дім тут, біля престолу Господнього, але їхнє служіння не закінчується в стінах церкви. Подібно до святого Павла, вони вирушають туди, де людина потребує Божої присутності. До шкіл і університетів. До молоді, яка шукає сенсу і правди. До лікарень. До військових частин. До тих, хто не завжди має сили або можливість прийти сам. І навіть туди, де чути вибухи війни. На передову. Яка дивовижна і водночас євангельська картина!
Священик із Євангелієм у руках і хрестом на грудях серед окопів. Молитва серед сирен. Сповідь перед бойовим виїздом. Благословення перед небезпекою. Інколи — останнє благословення. Хтось може запитати: Чому вони йдуть? Чому? Тому що любов Христова не дозволяє залишатися осторонь. Так ішов Павло. Так ішла Церква у всі століття. Так іде вона сьогодні в Україні. Бо апостол до розсіяних не чекає лише у безпеці. Він шукає. Він виходить. Він ризикує.
І, дорогі брати і сестри, у цьому служінні ми бачимо не лише людську посвяту, але щось більше — продовження апостольської місії самої Церкви.
Тому у день храмового празника ми особливо хочемо висловити нашу вдячність усій священичій спільноті цього Гарнізонного храму, яка під проводом своїх душпастирів, у братній співпраці та жертовному служінні, несе людям Христа. Щиро дякуємо також за провід і працю о. Тараса Михальчука, який разом із братами-священниками допомагає цій святині залишатися живим осередком молитви, милосердя і духовної присутності Церкви серед народу. Бо справжній провід у Церкві — це не панування але служіння. Саме такого проводу навчали нас Петро і Павло. І тому сьогодні наша подяка є заразом молитвою. Молитвою за тих, хто служить. За тих, хто вислуховує чужий біль. За тих, хто благословляє, навчає, хрестить, вінчає, сповідає і хоронить. За тих, хто йде до військових і стоїть поруч із ними у найтемніші хвилини. Щиро молімось до наших небесних покровителів Петра і Павла:
Ви ходили різними дорогами одного Євангелія. Петре — пастирю до зібраних, навчи нас любові до Церкви і вірності Христові. Павле — апостоле до розсіяних, навчи нас виходити назустріч тим, хто шукає Бога і потребує надії. Заступайтеся перед престолом Всевишнього за священників цього святого храму. Випросіть їм силу, мужність у випробуваннях і радість у служінні. Охороняйте їх від усякого духовного і тілесного зла. Огорніть, своєю молитвою, наших військових, Захисників і Захисниць України. Підтримайте поранених. Утіште тих, хто оплакує втрати. Укріпіть нашу землю. І допоможіть усім нам бути живою Церквою — і Петра і Павла: домом для зібраних і світлом для розсіяних. Амінь.
Преосвященніший Владика Павло Хомницький, єпарх Стемфордський
