За однією з версій, походила Ольга з боярської родини, правнучка Гостомисла, правителя Новгорода. Жила вона в селі Либуті, поблизу Пскова. Тут випадково її побачив молодий Ігор і закохався в її незвичайну красу та великий розум. У 903 р. вони побралися.

Про діла Ігоря, про його смерть від древлян, про помсту вдови Ольги деревлянському князю Малу знаємо з історії, і не нашою справою є повторювати ці речі, які (окрім самої смерти Ігоря) мають дуже непевне підґрунтя. Нам важливо те, що, управляючи великою державою, вона виявила надзвичайну зрілість і розважливість. Часто подорожуючи зі Святославом, своїм сином і майбутнім правителем Руси, вона пізнавала потреби народу. А на ті потреби відповідали мудрі постанови княгині:справедливий розклад податків, підтримка торгівлі, будівництво доріг і мостів, закладення міст, установлення чогось на зразок сучасної пошти тощо. З сусідами Ольга вміла зберігати мир – річ нечувана в ті дикі часи, нечувана тим більше на Русі, оточеній племенами, які лиш чекали нагоди помститися за свої давні поразки. Господь наділив княгиню Ольгу великим розумом, вона мовби була створена для царського престолу.

Коли Ольга передала правління державою в руки Святослава, – вона стала жити іншим життям. Для неї відкрився новий круг справ – виховання внуків. Але ті з юних років виходили на бойове поле;Ольга могла лиш найпильніше зайнятися вихованням Володимира. І зайнялася. Вона заклала в його серці добру основу. Прийшли роки, коли дика кров грала в його жилах, пристрасть володіла молодою душею, а з часом спрага слави і спрага помсти над усіма, що стояли на дорозі до слави, википіла, випарувалася з того серця, і залишилося лиш чисте золото. Завмер Володимир мстивий і кровожерливий, постав Володимир справедливий, сердечний, повний любови – правдива руська душа, чесна і права, аж до забуття себе самого. Таким зробила його Христова віра, а зерна тої віри і зерна чоловіколюб’я посіяла в його серці Ольга. І в цьому її найбільша заслуга.

Як свідчить передання, одного разу Ольга вибралася на купіль на Дніпро. І ось поблизу берега вона почула прекрасний спів, тихий, що розриває душу. Спів линув з маленької хатини, звідти також поширювався запах кадила. Зацікавлена, Ольга увійшла досередини і побачила престол, біля якого сивоголовий, з лицем, зораним зморшками, старець, священик, разом з громадкою вірних християн молився Богу. Саме він порадив княгині податися до Царгорода, де вона пізнає святу віру.

Прекрасне передання, лиш не відомо наскільки воно правдиве. Ольга не потребувала аж такого роз’яснення, вона дуже добре знала, що в Руській державі є багато людей “грецької віри”, як тоді на Русі називали християн. До того вже Аскольд і Дир були християнами, вже святі Кирило і Методій довершили переклад на слов’янську мову святих книг, у Києві вже була церковця святого пророка Іллі. Чоловік Ольги Ігор мав у своєму війську багато християн, не бракувало їх і серед достойників, бо вже у 945 р., укладаючи договір з греками, частина русинів присягала на поганських богах, а частина на хресті і Євангелії.

І тут слід наголосити, що на Русі не було жодного переслідування Христової віри. Це була найбільш толерантна держава – риса, якою не багато народів можуть похвалитися.

Ольга напевно тривалий час готувалася до прийняття Христової віри. Доволі вірогідною є думка, що вже за життя свого чоловіка Ігоря була вона знайома з Христовою вірою, а після його смерти явно виявляла свою прихильність до християн. Її страшна помста деревлянам за смерть чоловіка, якщо це передання правдиве, не суперечить духові часу, де право помсти було святе, а його занехаяння було безчесне.

Та прийшов час, коли Ольга вирішила прийняти хрещення, яке, згідно з тодішнім звичаєм, зазвичай відкладали на схилок літ. Вона поїхала до Царгорода. Оповідь про те, що Ольга тоді була такою красунею, що сам імператор захотів одружитися з нею, для нас дуже приваблива, але, на жаль, неправдива. Ользі тоді виповнилося щонайменше шістдесят п’ять літ. Хрещення вона прийняла 957 р. Її хресним батьком був імператор Костянтин VII Багрянородний (912-959), а хрестив Ольгу-Олену патріярх Полієвкт. Ім’я Олена свята Ольга прийняла на честь рівноапостольної Олени, матері святого Костянтина Великого.

Грецький літописець пише так:“Ольга, жінка руського князя, того, який приводив кораблі проти греків, після смерти чоловіка явилася в Царгороді і тоді показала свою велику ревність для правдивої віри, була охрещена і прийнята з почестями, що відповідали її достоїнству, і повернулася додому”.

А літописець Нестор пише так:“Ольга, просвічена хрещенням, раділа душею і тілом. Патріярх сказав їй:«Благословенна ти між жінками руськими, що полюбила ти світ і відкинула морок;і благословити тебе будуть сини Руси до останнього роду»”. Слова ці сповнилися і сповнюватимуться в прийдешніх віках. Патріярх подарував Ользі хрест, на якому були написані такі слова:“Обновися, Руська земле, в Бозі через святе хрещення, яке прийняла блаженна Ольга”. Хрест той в часи князя Ярослава, сина Володимира Великого, стояв на престолі, збудованої ним величної церкви святої Софії;згодом, у замішаннях і пожежах Києва, пропав.

Повернувшись на Русь, Ольга провадила правдиво християнське життя. Вона побудувала в Києві церкви святого Миколая і святої Софії, а також возвела церковцю у своєму рідному селі Либуті, поблизу Пскова, над рікою Великою. За її прикладом в Києві багато навернулися. Син її Святослав нікому не перечив бути християнином. Та сам, звиклий до постійних воєн, не міг прийняти віри, яка каже платити добром за зло і любити ворогів, – тому не хотів прийняти хрещення, бо боявся, що його дружина сміятиметься з нього. У своїх подорожах Руссю свята Ольга всюди ставила придорожні хрести, і досі ще є місця, які називаються “Ольжин хрест”, а в Пскові донині стоїть каплиця на місці, на якому, згідно з переданням, свята Ольга поставила хрест і провістила місту розвій і славу.

Померла свята Ольга 11 липня 969 р. (у віці понад вісімдесят літ). Перед смертю попросила Святослава, щоб після похорону не було тризни, а також, щоб не насипали в її пам’ять кургану, бо це був поганський звичай. Похоронили її грецькі священики, ті, що віддавна були на Русі, і ті, що приїхали разом з Ольгою з Царгорода після її хрещення. Вже невдовзі після її смерти, за правління Володимира Великого, Ольгу стали почитати як святу. Монах Яків писав, що “тіло святої Ольги спочиває в домовині, немов уві сні, стільки літ нетлінне, і внук її Володимир поставив її кам’яний гріб у Десятинній церкві за митрополита Леонтія”.

Літописець Нестор закінчує свою повість про святу Ольгу такими словами:“Вона провістила християнство в нашій землі, як денниця сонце, як зоря перед раннім світлом, як місяць уночі, так світила вона серед невірних людей. Вона перша з Руси увійшла в небесне царство. Її величають сини Руси як начальницю. Вона і після смерти молить Бога за Русь. Усі її славлять, бачачи її в тілі возлежащу багато літ”.