Діялося це в місті Никомидії, за імператора-мучителя Максиміяна. Коли він дізнався, що в печерах і в скелястих хащах переховуються християни, видав указ, щоб кожному, хто видасть християнина, виплачувати винагороду, а того, хто переховує ісповідника Христової віри, жорстоко карати.

Якось погани донесли владі, що в одній з печер за містом переховуються християни і цілими ночами там моляться Богу. Негайно послали військо і, справді, воїни схопили двадцяти трьох мужів-християн. Коли їх в оковах вели до міста, натрапили на самого імператора, який таки на дорозі наказав святих мучеників жорстоко побити, а потім завести їх до уряду, щоб там записали їх імена, кинути до в’язниці і тримати там аж до дня страти. Царський наказ ретельно виконали. Серед урядників у суді був двадцятивосьмилітній чоловік на ім’я Андріян. Він став розпитувати ув’язнених про християнську віру, а мірою того, як вони йому пояснювали головні правди, серце його запалало любов’ю до Христа Спасителя і, пізнавши правду, він голосно сказав: “Запишіть і моє ім’я поряд з іменами цих ув’язнених, бо і я з цієї хвилі є християнином!” Ці слова для поган – наче грім серед ясного неба; вони негайно дали знати імператорові, а той покликав Андріяна до себе:

“Чи ти здурів?” – запитав він святого мученика.

“Ні, не здурів я, а прийшов до розуму і пізнав, що Христова віра – єдина, свята і правдива”.

“Не мели дурниць, – крикнув імператор, – зречися Христа і проси у мене прощення, бо інакше чекає тебе люта смерть”.

“Віднині я буду просити лиш одного Бога, щоб простив мені всі мої гріхи, якими я Його зневажив, коли був поганином”.

Так відповів святий мученик. Тоді імператор наказав його закувати в кайдани і разом з іншими кинути до в’язниці. Андріян мав молоду жінку, на ім’я Наталія. Коли їй дали знати про те, що її чоловік став християнином і що його кинули до в’язниці, вона стала голосно прославляти Господа, бо й сама вже віддавна була християнкою. Наталія чимшвидше побігла до в’язниці, поцілувала окови свого чоловіка і просила його бути витривалим у Христовій вірі і стати гідним прийняти смерть за Нього, а Бог дасть йому вічну нагороду в небі. Через кілька днів Андріян підкупив сторожу в’язниці, щоб дозволила йому на кілька годин піти додому, а потім він сам повернеться. Сторожа повірила його словам, бо погани знали, що слово християнина – святе. Коли Наталія побачила, що чоловік повертається, дуже налякалася, бо гадала, що він зрікся віри і за це його випустили на свободу. Вона закрила двері і не хотіла Адріяна, що, гадала, злякався дочасної муки і запродав Христа, впустити у дім. Зате якою великою була її радість, коли вона дізналася правду. Наталія провела свого чоловіка до в’язниці і перебула там разом з іншими жінками впродовж семи днів; вона втішала святих мучеників і заохочувала їх до витривалости, підносила їх думкою до неба, де всіх чекала вічна нагорода. Через сім днів усіх двадцяти чотирьох мучеників поставили перед судом. Усі вони, крім Андріяна, були так знесилені попередніми муками, що імператор велів не брати їх на нові випроби, а натомість наказав з усією жорстокістю лупцювати святого Андріяна, а до неба лиш підносилась благальна молитва мученика. А там, серед людей, стояла його дружина Наталія і вголос благала Господа, щоб подав її чоловікові вінок мученицької смерти. Ледь живого, святого Андріяна віднесли до в’язниці, а свята Наталія пішла за ним вслід. А коли імператор заборонив пускати жінку до в’язниці, вона обстригла волосся, одягнула на себе чоловічий одяг і до кінця перебувала біля свого чоловіка.

Хто опише, яке було прощання святого мужа зі святою жінкою? Вони не плакали, вони тішилися, що бодай один з них іде по вічну нагороду. Свята Наталія просила чоловіка, щоб вимолив перед престолом Божим і їй якнайшвидше удостоїтися вічного щастя в небі. Так святі мученики прийняли смерть за Христову віру. Їхні тіла імператор велів спалити, але християни викупили їх і вночі перевезли до Візантії, де гідно поховали.