Цей храм – то моя мрія, яка збулася. Ще школяркою я побачила фотографію внутрішньої оздоби, вівтарної частини храму. І відтоді я запалилася бажанням побачити цю красу, відчути велич цього простору. Коли подорослішала, стала жити у Львові, то дізналася, що там книгосховище. І знову вигадувала-придумувала, кого ж з бібліотеки ім. Стефаника попросити, щоб впустили мене у це неймовірне книгосховище, бо маю мрію побачити цю красу.
Але Господь добрий – і моя мрія збулася! Бо храм відчинив свої двері. Пам’ятаю, як вперше увійшла до нього, який він був… Моя донька знімала сюжети про відновлення храму. Я побачила, які священики служать у ньому.
А потім Майдан. А потім пункт збору допомоги Майдану. А потім капелани на війні на Сході. А потім дошка пам’яті усім загиблим.
І – головне. Тут я молюся. Не відбуваю відправу, бо так годиться. Не ходжу сюди, бо так мене навчили. Сюди летить моя душа. Тут вінчалися мої діти, тут охрестили мого внука. Сюди іду набратися сили, мудрості, рівноваги. Відчути милосердя Господнє, любов. І хоч на дрібку посвітліти душею.
Дякую всім отцям, які служать у храмі. Дякую дякам за їх неймовірний спів, що дійсно розкриває душу і підносить її у молитві до неба. Дякую Богу за мою здійсненну мрію і за щастя молитися у цьому прекрасному храмі.
