Триває війна українського народу за свою свободу і Незалежність. Кожен із нас щоденно має пам’ятати про те, якою дорогою ціною здобуваємо право бути вільними і єдиними, – ціною крові наших Захисників і Захисниць. Особливо це відчувають у госпіталі. Тут ми можемо побачити так багато сліз, страждань і болю. Але, водночас, – це місце великої надії на зцілення як тілесних, так і духовних ран. Отець Мирон Горбовий є капеланом одного із львівських шпиталів. Уже багато років поспіль священник наповняє серця наших Захисників і Захисниць вірою і любов’ю, допомагає їм переживати труднощі на шляху до одужання. Про жертовне капеланське служіння у госпіталі, про особисті свідчення тілесного і духовного зцілення ексклюзивно спілкуємося з капеланом Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, молодшим лейтенантом капеланської служби отцем Мироном Горбовим.
Отче, у вас є багатий досвід капеланського служіння. Чим служіння в госпіталі відрізняється від іншого типу служіння?
Перш за все, у госпіталі лікується перемінний особовий склад. Тут перебувають військовослужбовці, які мають поранення різного ступеня важкості. Дуже часто більшість поранень вимагають хірургічного втручання. І наші військові, які отримали фізичні поранення, дуже часто є зраненими духовно. І в тому і полягає специфіка роботи у госпіталі – підтримувати наших Захисників і Захисниць духовно.
Ви підписали контракт зі Збройними Силами України і офіційно є молодшим лейтенантом капеланської служби. Цікаво, які у вас зараз обов’язки, і чи вони змінилися згідно з новим законодавством? Які функції ви зараз виконуєте?
Найперше, у мене тепер значно більше відповідальності. Я є військовослужбовцем, який повинен дотримуватися статуту Збройних Сил України, положень про військове капеланство. Допомагаю налагоджувати працю іншим капеланам, які працюють у тій же сфері. Зараз налагоджуємо механізм цієї комунікації. Загалом є своя специфіка і особливості праці, однак це ще краще допомагає підтримувати наших воїнів як фізично, так духовно.
Розкажіть про те, як відбуваються Богослужіння у госпіталі? Чи є особливі молитви і таке інше?
Наші військовослужбовці відвідують Богослужіння у різних відділеннях госпіталю. Серед іншого є і такі, які приходять на Літургію тоді, коли чують, як священник розпочинає спільну молитву. Хочу зазначити, що молитва відбувається вже ввечері, коли більшість військовослужбовців пройшли всі медичні обстеження. І багато з них, проходячи коридорами госпіталю, зупиняються і долучаються до спільної молитви, яка для їхньої ж зручності відбувається у різні дні, і у різних корпусах. Інколи буває так, що хтось з рідних може попросити священника прийти до лежачого хворого, який особисто не може взяти участь у Євхаристії.
Отче, як ви налагоджуєте комунікацію з військовими, адже, як ви зазначили, дехто із них отримав важкі поранення? Як ви підтримуєте воїнів, які зневірилися в житті, які думають, що ніколи не вийдуть з цього стану? Як ви шукаєте слова розради для них?
Спочатку воїни втомлюються, а вже потім може наступити зневіра, адже їхній шлях до оздоровлення інколи проходить дуже важко – як до покращення, так і, на жаль, до погіршення. Тому цей процес – нелегкий. І, насправді, не так легко налагодити комунікацію, але, враховуючи мій багаторічний досвід роботи у госпіталі, я стараюся приділити свій час кожному Захисникові і Захисниці. Так, я бачив конкретні випадки оздоровлення того чи іншого воїна. Тобто, можу сказати, що я бачив, яким він був, і яким став. Саме ці обставини допомагають мені шукати потрібні слова розради і підтримки. Адже тим, які перебувають у лікарні, більше, ніж будь-коли, необхідна впевненість у Божій доброті і Його безперервній любові. Мені, як капелану, потрібно донести безперечну істину, яка полягає у тому, що Бог любить нас, а щира молитва може звернути гори. Ісус Христос, навчаючи нас, каже: “Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите, – і буде вам так” (Мр. 11, 24). І коли священник багато часу приділяє саме таким духовним розважанням, тоді це додає віри і впевненості наших воїнам.
Ви кажете, що є багато історій. Чи є такі, якими ви можете поділитися? Чи є, можливо, історія навернення в госпіталі?
Я не можу характеризувати історію навернення, бо мені треба бачити, хто і як провадив життя до війни. Я бачив випадки покращення здоров’я у наших Захисників після того, як вони прийняли Таїнства Сповіді і Причастя. Так, такі випадки я зміг свідчити неодноразово, навіть тоді, коли наші воїни знаходилися у складному стані, коли у їхньому житті існувала певна невизначеність. От як воїн, який втратив ногу… Після наших бесід, нога почала гоїтися. Для них це теж свідчення, адже вони погодилися, покликали капелана. Було багато важких випадків, коли хлопці втрачали вагу, носили вставлені зонди. Зараз не згадаю імена, бо їх було чимало. Деякі з них навіть не говорили, хоча все розуміли. Через якийсь час вони приходили на Літургію. Один військовий навіть хотів опісля вступити в семінарію.
Ми проживаємо вже тривалий час війни, і нам, інколи, важко шукати Бога у цих непростих щоденних тривогах. Як шукають і пізнають Бога в госпіталі?
Ісус Христос сказав до своїх учнів: “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною” (Мт. 16, 24). Ці слова Спасителя актуальні для нас сьогодні. Хто страждає, той найближче до Бога. Зазвичай всі ті, які приходили до Христа, перебували у стражданнях. Ті, що страждають, завжди ставлять запитання: “Чому так відбувається? Чому хтось страждає, а хтось – ні?” Сучасна війна в Україні – дуже кривава. Ми знаємо своїх кривдників. Розуміємо, що окрім лікарів, які можуть фізично оздоровлювати, найкращим цілителем є Господь. Молитва і віра – дорога до зцілення найболісніших ран.
Отче, ви вже згадали, наскільки виснажлива війна, яку ми переживаємо. Які поради ви даєте тим військовим, які зневірюються?
Найперше, кожен з нас має розуміти, що у нього є майбутнє. Минає час реабілітації, і воїн повертається або на службу, або його переводять в інший шпиталь. Просто в кожного шлях одужання – різний: у когось коротший, у когось – довший. Після поранень військовослужбовці часто одужують і продовжують будувати своє життя. Дехто з них поєднує місця праці з реабілітацією, дехто одружується і створює сім’ю. Наші Захисники і Захисниці повинні зрозуміти, що вони мають це майбутнє у суспільстві, і це їх найкраще мотивує рухатись далі.
На Божественній Літургії у госпіталі ми можемо побачити і медичний персонал. Як підтримуєте їх?
Звичайно, що лікарі зараз мають дуже багато роботи у шпиталі. Один лікар якось сказав, що за чотири місяці війни він прооперував стільки, скільки за половину свого професійного життя. Для медичного персоналу є також чимало духовних викликів, серед яких втома і психологічне виснаження, однак їх на духу тримають сім’ї, вірність своєму покликанню. Якщо ми спільно молимося Божественну Літургію, то медичні сестри чи лікарі зазвичай є присутніми. Молитва додає їм наснаги і сил. Важливо, що на їхньому робочому місці є капелан. Вони бачать його разом з пацієнтами. Він – поруч. З ним можна поговорити чи порадитися. Ми пліч-о-пліч разом робимо одну велику справу.
Розмовляла Юліана Лавриш
Фото: Роман Дацьо
