«Бо багато покликаних, та мало вибраних»
«Коли людина підпорядковує своє життя Богові, тоді вона стає сильною»
Дорогі в Христі брати і сестри, вже через декілька днів ми святкуватимемо одне з найбільших свят – Різдво Христове. І саме напередодні цього величного свята Церква Христова пропонує до роздумів Євангельський уривок від євангелиста Луки про запрошених на вечерю. Читаючи його, ми маємо застановитися і подумати над своїм життям. Ми, як християни, інколи неправильно сприймаємо Бога. По-перше, дуже часто ми думаємо, що Господь є надзвичайно далеко від нас, що Він втручається у наші справи тільки зрідка. І в нашій уяві між нами та Богом є велика відстань. Тому чимало з нас думають про вседозволеність, адже сама людина управляє власним життям. По-друге, ми думаємо, що Господь знаходиться в нашому ручному управлінні. І тоді в центрі нашого життя є не Бог, а наша власна воля і наші вчинки. Проте найважливіше, що має зробити кожна людина – це виконати Його волю. Адже кожного разу в молитві «Отче наш» ми промовляємо: «Нехай буде воля Твоя…» Коли нам дуже важко, коли в нас опускаються руки, а наше буденне життя інколи супроводжують відчай і смута, тоді ми кажемо: «Господи, забери від мене цю чашу». Пригадаймо собі стан і переживання Ісуса, коли перед Своїм розп’яттям Він молився на Оливній горі: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Коли людина підпорядковує своє життя Богові, тоді вона стає сильною.
«Найбільше щастя людини – спожити Хліб вічного життя»
Отже, у Євангельському читанні чуємо про чоловіка, який справив велику гостину і запросив багатьох. Як настав час цієї вечері послав він свого слугу сказати запрошеним: «Ідіть, усе готове» (Лк. 14, 17). Тоді всі вони почали відмовлятися. Перший сказав, що купив поле і мусить піти на нього подивитися. Другий сказав, що купив п’ять пар волів і треба їх спробувати. А інший мовив про те, що одружився, тому не може прийти. Образ бенкету – це образ Царства Небесного. Троє осіб відмовилися від участі в цьому бенкеті, на який їх було запрошено. Адже вони не розуміли, що всі ці матеріальні надбання їм вдалося здобути завдяки Божому промислу. Ці люди думали перш за все про земні речі, забуваючи про духовні. Найбільше щастя людини – спожити Хліб вічного життя. Перебуваючи в храмі, ми є частково в Царстві Небесному. Кожен, хто причащається, той куштує цей Хліб у Пресвятій Євхаристії – споживає Тіло і Кров Ісуса Христа. Важливо пам’ятати і про те, що відвідати цей бенкет можна лише в особливому одязі. Цей особливий одяг – це Божа благодать. Коли людина приходить до Бога, тоді вона перебуває у Його ласці. Тому сьогодні маємо поставити собі запитання: а в якому «одязі» я повернувся до своїх рідних, а в якому «одязі» я повернувся до своєї праці тощо. Чи зможемо ми зодягнутися в цю Божу благодать? Впродовж цих днів ми вирушаємо в дорогу, у місто Вифлеєм, що в перекладі означає Дім Хліба. Бо саме там ми можемо знайти найважливішу поживу для нашого життя – Ісуса. Ми шукаємо в небі зорю, яка сповіщає про народження Месії. Дивлячись на неї, ми вирушаємо із всім своїм багажем життєвого досвіду, щоб зустріти Христа. Пригадаймо також і трьох мудреців, які постають перед нами прикладом того, як потрібно служити Господу. Три царі, не зважаючи на земні блага, прямують до Вифлеєму, де народжується Бог. Дорогі брати і сестри, під час нашої зустрічі з Новонародженим Спасителем змінюється все наше життя. Кожної хвилини Господь є разом з нами і прагне, щоб ми були щасливі. Приймаючи запрошення на Господній бенкет, ми стаємо по-справжньому щасливими.
«Ми не можемо опускати рук, а маємо продовжувати жити у вірі і надії»
Хочу розповісти історію про одного Воїна, який спілкується з нами, капеланами. Він, на жаль, втратив обидві кінцівки і пересувається на кріслі колісному. Цей Захисник розповідав, як потрапив з побратимами під обстріл. Тоді на фронті загинув його найкращий друг, і він це болісно пережив. Коли він накладав турнікет, то вже прощався із своїм життям, адже був обезсилений. Заплющивши очі, він почув голос свого найкращого друга. Побратим казав йому, що не зважаючи ні на що, він повинен вижити. І цей Воїн розплющив очі і вирішив жити заради свого найкращого друга. Сьогодні він почуває себе добре і готується до протезування. Ця історія свідчить про те, що після смерті наші Захисники перебувають у Царстві Небесному, допомагаючи надалі своїм рідним і близьким. Тому ми не можемо опускати рук, а маємо продовжувати жити у вірі і надії.
о. Тарас Михальчук, Голова Центру Військового Капеланства, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла
