Нещодавно, у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, разом із духовенством храму молився отець Василь Петрів, військовий капелан із Івано-Франківщини. Цікаво, що священник служив останні 25 років у Сполучених Штатах Америки. Із початком повномасштабного вторгнення росії до України, вже у березні 2022 року, отець Василь переїхав на Батьківщину, щоб служити для військових і таким чином робити свій вклад у спільну Перемогу. Про важливість військового капеланства, досвід служіння у США говоримо із отцем Василем Петрівом під час його перебування у Львові.
Отче, розкажіть, як у вас відбулося покликання саме до військового капеланства і чому саме такий тип служіння ви для себе обрали?
Якоїсь однозначної відповіді немає, але я вважав, що це є один з таких найбільш потрібних і необхідних напрямків служіння сьогодні. Бо, дякувати Богу, наші парафії мають священників відповідно до потреб. А, духовна ділянка у війську, зокрема в часі війни, вимагає особливої уваги, наші воїни, потребують духовної опіки й підтримки. Тому вважаю, що це один з найбільш критично-необхідних напрямків душпастирського служіння. Спочатку я служив в Івано-Франківську просто в частині. Я приїжджав, служив кожної неділі і за необхідності під час тижня. Пізніше, коли військові з частини пішла на фронт, тоді я почав їздити до них з відвідинами, ось також збираюсь провідати на Великдень. Відвідую їх, сповідаю, служу, молюся з ними, як звичайно. Я є капеланом на волонтерських засадах. Я не маю офіційного статусу, тому командири часто переживають, журяться, “не дай Бог щось”, на них тоді падає відповідальність за якийсь випадок. Тому важко з довготривалими перебуваннями, однак якось вдалося побувати на наших південно-східних рубежах і понад 20 днів.
Що вас найбільше вражає під час таких відвідин?
Знаєте, кажуть, що на війні немає тих, хто не вірить. Кожен із військових має свій духовний досвід, дехто лише перед обличчям смерті починає вірити. Але хлопці приходять, спілкуються і так само хочуть чути і добре слово, і розраду, якусь поміч, часом жарт. Я просто відчуваю, що коли ти приїжджаєш, військові оточують тебе з великою любов’ю. Ти приїжджаєш, привозиш якісь дрібні, незначні подарунки. Для них не важливо, що ти привіз, важлива – увага. Коли ми приїжджаємо до наших військових, то привозимо їм частинку миру. І вони тягнуться, просто хочуть відчути той мир, бо навкруги багато біди, жертв, крові, болю і страху. Страх неможливо відмінити, це природа людини. Якраз у тому і полягає увесь сенс героїзму, відваги. Коли людина попри небезпеку і страх робить те, що вона має робити, як воїн і захисник.
Отче, ви тривалий час служили у США і тільки-но розпочалася війна, повернулися Україну. Розкажіть про цей свій час служіння і де саме Ви служили?
Розпочинав я свій шлях з парафії Свв. Володимира і Ольги в Чикаго у 1997 році, тоді парохом був чудовий священник і наставник отець Іван Кротець (зараз емерит). З 1998 року, я продовжив своє служіння у єпархії святого Йосафара, з осідком у місті Парма, штат Огайо, служив в кількох парафіях. Моєю першою парафією була Покрова Пресвятої Богородиці у місті Парма, а крайня, парафія Входу в Храм Пресвятої Богородиці у місті Норт Порт, Флорида. Як тільки розпочалася війна, я попросив владику Богдана Данила, Єпископа Єпархії Святого Йосафата відпустити мене в Україну, 10 березня 2022 року я виїхав із США.
Чи відрізняються якось віряни в Україні і США?
Я би не сказав, що є якась велика різниця. Українська душа всюди однакова – чи в США, чи тут. Я насправді великої різниці не відчув, якщо йдеться про віру, духовність, національне почуття. Мені казали чимало наших українців: «Знаєте, отче, ми тут, але ми також є патріотами України». Чимало парафіян із США докладаються, роблять багато речей для України. Коли я звернувся за допомогою, потрібно було для частини купити деякі речі, то люди відгукнулися миттєво. Це коштувало поважні гроші, але вони відгукнулися дуже швидко. І там, і тут йдуть постійно збірки на різні потреби. І для військових на фронті, і для поранених у госпіталях. Дуже-дуже багато різноманітних організацій створені українцями сьогодні, і, допомагають чим тільки можуть.
Наші парафіяни у США сприйняли війну з великим болем. Ми багато молилися, просили Бога, щоб Господь Бог допоміг нам. Я вірю, що Господь наші молитви почув і вислухав. Перші дні були дуже важкі, бо більшість, включно зі мною, слідкували постійно за подіями через інтернет, та світові медія. Це був час тяжких переживань за Україну, свою державу, народ. Це був час великого потрясіння і тільки віра давала нам упевненість.
Зараз ми переживаємо цей непростий час війни, як духовно пройти це надважке випробування?
Найважливіше – не зневіритися. Бо війна – дуже важке випробування. Я переконаний, що українці є віддані добру і потребі свого народу, своєї держави. Вони будуть робити все можливе і не можливе для того, щоб захистити свою державу, свій народ. Як кажуть, не зневіритися, не шукати винуватих серед своїх, а пам’ятати знамениті слова Джона Кеннеді: «Не питай, що держава зробила для тебе, запитай себе, що ти зробив для держави». Кожен у своїй спосіб, у силу своїх можливостей повинен допомагати. Я розумію, що не всі можуть бути військовими. Бути воїном – це не тільки взяти до рук зброю, але й бути готовим віддати своє життя. Є дуже багато інших можливостей – волонтерська праця, робота у різноманітних організаціях.
Підготувала Юліана Лавриш
Фото – з архіву о.Василя Петріва та Романа Дацьо
