Студентський театр «САД», який діє при Центрі Студентського Капеланства ЛА УГКЦ, вже вп’яте святкував Різдво Христове на східних теренах України. Майже тиждень, з 5 по 10 січня 2019 року, студенти та молодь Львова подорожували Донеччиною – вертепом та колядою звіщали народження Ісуса Христа тим, хто не може святкувати вдома.
Студентський театр «САД» відмовився від теплих вечорів вдома і вирушив за більш як тисячу кілометрів святкувати Різдво Христове з військовими, пораненими та жителями Донбасу. Попри довгу дорогу, велику кількість виступів, недосипання, шалену втому та емоційне переживання знаходить дім на сході України, отримує турботу від вже добрих друзів та знайомих.
За чотири дні «САД» під керівництвом студентського капелана отця Юрія Остапюка та старости театру Карини Прокопенко, студентки НУ «ЛП», відвідав декілька міст, а саме Костянтинівку, Дружківку, Часів Яр, Мирноград, Покровськ, Селідове, Красногорівку та Маріуполь. Протягом поїздки театр гостював у військових частинах, мобільних госпіталях, та на парафіях УГКЦ, колядував у місцевих жителів та парафіян, в закладах освіти та на блокпостах. Молоді театрали відвідали вже знайомі локації, а також і нові. Приємною несподіванкою для театру було телебачення (сюжет про студентську коляду можна переглянути у вечірньому випуску новин ТСН за 7 січня).
Загалом подолано близько 2 777 кілометрів та 52 години в потягах, не рахуючи довгих дистанцій в автобусі.
Протягом всієї поїздки учасників «САДу» супроводжували місцеві священнослужителі та військові капелани.
10 січня молодь вирушила додому. Довга дорога назад дозволила учасникам усвідомити весь подоланий шлях та обміркувати всю Різдвяну містерію. Тому дехто з театралів ділиться враженнями.
Катерина Страхорчук, студентка 6-го курсу НУ «ЛП»:
«У нас різне сприйняття…
Ми вважаємо за потрібне, щоб у нас тут було мирно все, але щоб дійсно побачити, потрібно побувати там. Схід – це частина України, яка є, була і буде, але там життя інше, це у нас мирно і сонце над головою, а у них не завжди. Ми зневажаємо речі, до яких навіть не докладаємо зусиль, щоб змінити їх, а вони радіють, що немає поранених і пострілів.
Я чутлива людина і тому пропустила усе крізь себе, а не повз, як обіцяла перед поїздкою. Ми виступали у госпіталях, для місцевих та для наших військових у «точках», а також співали колядки на блокпості.
Ми проїжджали декілька блокпостів і на одному з таких нас зупинили. Кремезний хлопчина запитав чому і куди ми їдемо, а ми йому сказали з колядою їдемо до хлопців, та й чи можна їм заколядувати, він сказав з’їхати на бік і зачекати поки хлопців покличе. Ми колядували щиро і раділи, що хлопці посміхались, а пізніше виявилось, що це наші волинські. Мої «садівці», довго не думаючи, виперли мене на перед і сказали: «У нас теж є волиняка, а ну забирайте її!». Хлопці сміялись, а ми обіймали. На прощання нам подарували шеврон.
А у вечері дружина священника, який нас супроводжував влаштувала вечерю. Вона приготувала смачну кутю, миску вареників і, звичайно, узвар та пампухи, і я скажу, що таку «араву», як ми, ще треба було постаратись, щоб нагодувати.
Нас чекали наші львівські хлопці і раділи та сміялись з нами. А потім шукали наших дівчат у соцмережах, щоб подякувати, що не побоялись приїхати, бо місцями було чого боятись. Ми були там, де за 800 метрів сепаратисти і здавалося б 2 чи 3 км дороги – то дурня, але могли відкрити ворожий вогонь.
А потім були мої сльози, бо вони підготувались і зробили саморобну зірку і почали колядувати для нас. Військові колядували, а я не могла стриматись…
Нас приймали людина на ночівлю просто так, за коляду, і казали, яка надзвичайна і милозвучна українська мова.
А ще я ніколи не забуду, очі хлопчини з нашого передостаннього виступу. Сидів собі хлопчина брутальний увесь в «татухах», але те, як він тішився і сміявся з нас, було незабутнім, а особливо його вологі очі вкінці коляди, в такі моменти розумієш, що не дарма тут.
І хоч, яке б у тебе не було бажання зупинити війну, у тебе не має такої можливості, але ти долаєш близько 27 годин в потязі, щоб побути поряд, і щоб в одній вишиванці співати майже на вулиці для тих, хто береже нас, щоб обіймати і дякувати».
Роман Дмитрів, Студент підготовчого курсу Львівської Духовної Семінарії Святого Духа:
«Я з нетерпінням очікував можливості знову разом з студентським театром САД зустріти Рождество Христове на сході нашої країни. Відвідати наших захисників, дітей, близьких людей і кожного, хто трапився на нашому шляху, для того, щоб сповістити про народження Ісуса.
Найбільше з цьогорічної поїздки мені запам’ятався момент, коли ми виступали в Маріуполі в морпіхів, і серед них сидів один військовий, який повністю був в татуюваннях. Спочатку я подумав, що його, мабуть, сюди примусово загнав командир, але, коли ми почали наш виступ, то цей військовий дивився його з такою цікавістю і щирою посмішкою, якої я до того не бачив. Цей погляд я запам’ятаю ще надовго.
А загалом то в це Різдво, я досить сильно переосмислив, як народився Ісус, як багато кілометрів подолали Йосиф з Марією, як вони не могли знайти місця для Бога, які некомфортні умови в них були, як їх прийшли вітати не родина з дорогими подарунками, а зовсім невідомі пастухи і царі. Так і ми зустріли це Різдво далеко від дому, з багатьма невідомими нам людьми, подекуди в некомфорті, подолавши тисячі кілометрів, щоб всіх нас об’єднав новонароджений Ісус».
