Слава Ісусу Христу! Дорогі читачі медіа ресурсу «Капеланство інфо», сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю учасників веломарафону «Львівська сотка осінь 2021», який відбувся у неділю, 26 вересня. Розмовляти будемо з військовим капеланом Львівської архиєпархії УГКЦ та священнослужителем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла – о. Всеволодом Семененком, а також працівником капеланства Романом Червінкою.
Отче Всеволоде, розкажіть, будь ласка, що Вас спонукало взяти участь у веломарафоні «Львівська сотка»?
Особисто мене як військового капелана спонукало те, що у цьому спортивному заході брали участь офіцери ЗСУ та військовослужбовці Національної академії сухопутних військ. Головне гасло капелана – «бути поруч», тому я хотів разом із військовослужбовцями крутити педалі.
Романе це запитання лунає й до Вас. Що мотивувало їхати 100 кілометрів?
Взяти участь у спортивному дійстві мене спонукав особистий приклад наших військових капеланів, зокрема синкела отця Андрія Хомишина та отця Михайла Білецького, котрі цього року на початку весни взяли участь у весняному веломарафоні. Після цього я з ними побачився й отці поділилися своїм досвідом, емоціями та переживаннями – як було на трасі. Відповідно й мені захотілося спробувати проїхати сто кілометрів марафону.
Отче, як Ви готувалися до цього вело марафону та як часто використовуєте велосипед у повсякденному житті?
Ми духовно готувалися до цього спортивного заходу, а ще приклад наших капеланів заохотив долучитися до цього івенту. Особисто я щоденно використовую велосипед, незважаючи на погоду та пору року. Їздити на двоколісному почав після закінчення школи. Що стосується фізичної підготовки, то для мене це щоденна їзда на велосипеді по місту, а також щорічні велопрощі, які ми як капелани організовуємо для військовослужбовців та студентів. Кожна наша велопроща, окрім фізичного навантаження, мала духовний характер, адже ми їхали до святих місць, монастирів та відпустових центрів, таких як Крехів, Унів, Гошів, Страдч, Раківець.
Романе, Ви як і отець Всеволод використовуєте двоколісний транспорт щоденно? Як Ви готувалися фізично до веловипробування?
Велосипед використовую постійно, я б навіть сказав, що це мій повсякденний спосіб пересування по місту – на роботу та з роботи. Півтора роки тому, коли розпочалася всесвітня пандемія вірусу Covid-19, відбулося значне обмеження руху громадського транспорту. Я відчув це на собі, оскільки мав проблему з добиранням на роботу. Знаючи про мою проблему, отець Всеволод люб’язно запропонував мені свій старенький, проте в дуже хорошому стані велосипед. Таким чином отець Всеволод затягнув мене у велосипедний рух, за що йому дуже вдячний. Якщо говорити про фізичну підготовку, то іноді робив поїздки вихідного дня до Брюхович чи міста Жовкви, але це радше була прогулянка, ніж тренування.
Які відчуття виникали у Вас, Романе, на стокілометровій дистанції?
Відчуття були найрізноманітнішими: від задоволення та насолоди осінньою природою, від приємних зустрічей з іншими учасниками марафону, до відчуття, що ось-ось сили мене залишать. Були такі підйоми, які я ледве долав. Очевидно, що я мав не надто добру підготовку, тому в майбутньому над цим потрібно буде попрацювати.
Отче, чи Ви пережили ті самі відчуття що й Роман?
Загалом так! Люди, які крутили педалі поряд зі мною, чи яких зустрічав на трасі, були різного віку – старші та молодші. Коли ти бачиш, що тебе обганяє чоловік літнього ліку, то одразу з’являється мотивація не зупинятися. Я не ставив за мету приїхати з конкретним часом чи встановити рекорд, але коли побачив дух змагання, то сказав собі: маю доїхати до фінішу. Цей дух заохочував їхати тільки вперед і не обертатися назад. Щось схоже є і в духовному житті. Веломарафон це не спортивний трек – тут ти відчуваєш усе: повітря, яке тобі дме в обличчя, калюжі, ями та каміння.
Отче Всеволоде, про що Ви думали, коли крутили педалі понад три години?
У мене думки були різні. Одна з них: «чи я дам раду проїхати одним махом сто кілометрів».За тих чотири години, що я крутив педалі, навіть встиг помолитися вервицю. Коли їхав під гору і не бачив верхівки, то були думки: «злізай з велосипеда йди пішки». Проте я знав – треба крутити педалі, треба їхати на найменших обертах. Коли долаєш гору, зазвичай є спуск. Загалом думав про все на світі, була також нагода зануритися в духовну медитацію.
Романе, а про що думали Ви?
У мене були схожі думки на самому старті: «чи я здатний проїхати ту сотню, чи здатний вкластися в час, який я собі поставив за мету». Також були медетативні моменти, коли залишався на одинці і думав про своє життя. Хоча ми їхали великою групою, але були миті, коли ти рефлекторно крутиш педалі і ні про що не думаєш, а перебуваєш в гармонії з природою.
Що було для Вас, Романе, найважчим впродовж марафону?
У мене було два таких моменти. Перший: ми проїхали майже всю дистанцію і поверталися з Івано-Франкового в сторону Брюхович. Там є славнозвісний підйом, який організатори на самісінькому підйомі на асфальті підписали цитатами Василя Стуса «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує…» Воно дійсно правдиво! Коли я читав ці цитати, то мав додаткову мотивацію не здаватися. Другий момент: гора перед Брюховичами довга та затяжна, там відчувалося дуже сильне навантаження. Мене мотивував той факт, що я бачив велосипедистів які не витримали і злізли з велосипеда (усміхається Роман, згадуючи свій подвиг) і йшли пішки, тому завдання було добратися до фінішу сидячи на велосипеді. Отець Всеволод мене, думаю, прекрасно розуміє і може доповнити.
Справді було важко крутити педалі вгору, проте на велосипеді швидше ніж пішки, бо ти обганяєш тих людей які ведуть велосипед (сміється). Хоча назагал був добрий старт, підтримка організаторів і, звісно, фініш. Після фінішу хотілося впасти з велосипеда і пролежати години зо дві на траві. Мені також сподобалося, що мене підтримували поліцейські патрульної поліції Львова, які їхали своєю групкою. Вони казали до мене: «…лагідно, без ривків крути педалі, все можливо, фініш близько».
Який Ви, отче Всеволоде, здобули досвід, подолавши дистанцію?
Те, що й задумувалося – дух звитяги. Були також наші друзі військові, про яких ми з Романом знали, що матимуть гарний результат. Хотілося мати з ними подібність – духовну, моральну та фізичну. Досвід справді неоціненний, тому заохочую долучитися на наступну гонку всіх, навіть тих, хто не є спортсменом, щоб спробувати свої сили. Навіть якщо результат не буде високий, участь у такому дійстві взяти вартує.
Романе, поділіться з читачами своїм досвідом, здобутим на марафоні.
Особисто я здобув досвід того, що краще працювати у командній роботі. Після 50 км дороги, я зустрів групку, яка рухалася з комфортною мені швидкістю. Відомо, що хто їде перший, той приймає на себе удар, бо потік повітря розсікає, а той, хто їде позаду, тому легше і комфортніше. Ми їхали малою струною та часто мінялися, щоб кожен мав можливість відпочити. Це називається «вертушка». Таким чином, працюючи командою, ми проїхали понад 60 кілометрів.
Чи були у вашій команді зовсім незнайомі люди?
Звичайно. Я їх вперше бачив. Після старту ми вибрали свій комфортний темп і так їхали, приблизно 30 км/год. Наша група то збільшувалась, то зменшувалась, але завжди залишалось від 3 до 5 людей. Також спостерігав те, що й інші люди їхали групами, але кожен обирав зручний для себе темп та швидкість.
Що нового Ви про себе дізналися, Романе, після 100 кілометрів на велосипедному сідлі?
Для себе я дізнався, що я командний гравець, така робота є більш продуктивною, виходить краще, ніж їхати самому. І ще зрозумів, що я терпеливий, оскільки зміг протягом трьох годин всидіти у сідлі.
Отче Всеволоде, навіщо було їхати так далеко? Чи не краще було відпочити після робочих буднів?
Не так вже й далеко. Це для нас рідні терени – Жовква, Янів, Івано – Франкове. Цією дорогою ми щонеділі їздимо до наших військовослужбовців на Яорівський полігон, щоб молитися з ними Божественну Літургію. Це дуже гарні місцини, там чудова природа, яка вартує, щоб нею проїхатися на двоколісному. А крім того, такий спортивний захід – це зовсім інший рівень свідомості. Звісно, вдома кожен з нас має свої розваги-читати книжки та дивитись телевізор, але, очевидно, спортивний захід значно більше вартує, тим паче, що відбувається один чи два рази в рік.
Романе, а що ви відповісте? Що Вас мотивувало?
Мене мотивувало те, що в заході брали участь наші військові. Вдома ми щодня, а тут справді хороша нагода проїхатись прекрасними краєвидами, подихати чистим повітрям, поговорити з товаришами, військовослужбовцями, здобути нові знайомства в дорозі. Також мені сподобалась ідея цього року організувати дуатлон. Це було зроблено вперше у Львові. Наш офіцер, працівник Національної академії Віктор Цепінь, брав участь у цьому дуатлоні. Він спершу біг 10 кілометрів, а потім ще крутив педалі 100 кілометрів разом з нами. Тому він двічі молодець.
Чи збираєтеся, Романе, брати участь у таких спортивних заходах у майбутньому? Як би рекомендували готуватися до таких фізичних викликів? Чи плануєте взяти участь в дуатлоні 10 км бігу, а опісля 100 км на велосипеді?
Мене дуатлон зацікавив. Це такий вид спорту, що може справді захопити. Я вже готуюся до півмарафону, який буде відбуватися в жовтні цього року. Сподіваюсь, пробіжу 21 км і 200 метрів. Звісно планую брати участь у наступних веломарафонах. Мені сподобався підхід організаторів, які кожному з нас роздали магнітик з календарними подіями на цілий рік велосипедного клубу Львова. Там є різні веломарафони: сто кілометрів, двісті кілометрів, двісті п’ятдесят, навіть триста буде зі сніданками на перевалі, тому хочу в якомусь з них взяти участь, якщо звичайно дозволить здоров’я та витривалість. Стосовно рекомендацій, то треба брати приклад з о. Всеволода, нашого капелана, який цілий рік їздить на велосипеді, чи то сніг, чи дощ. Велосипед отця Всеволода завжди можна побачити біля храму. Якщо стоїть велосипед, значить отець є в храмі. (отець Всеволод сміється).
Отче Всеволоде, що б Ви побажали нашим читачам?
Читачам бажаю пересідати на велосипеди! У Львові це зручно, практично, а головне екологічно. Звичайно, що погода може нас підвести, але ми зі Львова – нам не звикати!
