Зараз військовослужбовці як ніколи потребують психологічної та морально-духовної допомоги, і не лише на полі бою, але й на місцях лікування та відновлення сил. Саме військові капелани стали тими, хто з радістю готові провадити своє служіння саме так. Про особливості свого служіння, про робочий день та тренінги для підвищення кваліфікації розповів священник Військового храму Стрітення Господнього, капелан Військово-медичного клінічного центру Західного регіону отець Мирон Горбовий.

Отче, розкажіть про себе та про те, як у вас виникла думка стати військовим капеланом?

Мене звати отець Мирон Горбовий, я військовий священник, капелан Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. Він відомий, як Львівський госпіталь. Я ще з часів навчання у семінарії їздив по різних військових частинах – у Ков’ярі до частини, до навчального центру Національної гвардії України, також у Галицьку бригаду Нацгвардії у Львові. Пізніше у капеланство мене запросив Владика Степан, тоді ще о. Степан Сус, і я продовжив працювати. Почав свій шлях з Національної академії сухопутних військ, проводив духовні зустрічі, бесіди з військовими. А тепер ось уже 6 років працюю у госпіталі.

Якою є специфіка вашого служіння в госпіталі?

Тут служіння докорінно відрізняється від того, яким воно є у військових частинах. У першу чергу тому, що особовий склад у частині, як правило, завжди незмінний, ті люди, які там працюють, завжди на місці. А якщо говорити про тих, хто лікується в госпіталі, – це особовий склад, який кожні півтора-два тижні змінюється, є постійна динаміка, хтось виписується, а хтось прибуває. Тобто, тут ледь не кожного дня бачиш нових людей. У військових частинах ти будуєш стосунки з людьми, а тут єдині, з ким я можу так зробити – штатні військові госпіталю та медики. З ними ми будуємо взаємини протягом місяців та років, я їх знаю, я знаю, чим вони займаються. Тож одне з моїх завдань – бути серед тих людей, служити їм при потребі, висповідати, помолитися з ними, вислухати та поспілкуватися. Мені постійно потрібно вчитися адаптовуватися до змін, адже усі військові мають свої життєві історії та різні історії хвороб.

Отче, як змінилося ваше служіння, коли розпочалося повномасштабне вторгнення?

Очевидно, що масштаб цієї війни став зовсім іншим. Набагато більше, ніж раніше, наших хлопців стають поранені і поступають до нас у шпиталь. Виникло багато нових викликів, зокрема збільшився обсяг роботи. Зараз у шпиталі всі хлопці пройшли бойові дії, серед них багато важкопоранених. Раніше було так, що було немало планових військових, які тут лікувалися, а зараз всі тільки з фронту, і їх достатньо багато. Я стараюся максимально, наскільки мені дозволяє час, провідувати їх, бесідувати з ними, знаходити спільну мову. Також потрібно підтримувати і медиків, тому що вони теж відчувають на собі великий об’єм роботи. Є такі, що від ранку до вечора оперують, і чимало людей як поступає, так і виписується. Тому вони так само потребують підтримки. Коли розпочалася війна, багато роботи було пов’язано з допомогою в гуманітарному напрямку. Чимало людей телефонувало з-за кордону, передавали ліки, обладнання чи інші речі. З цим також доводилося працювати пліч-о-пліч з лікарями, щоб якомога більше долучитися до служіння. Ми хотіли забезпечити необхідним не лише наш шпиталь у Львові, але й також інші шпиталі, які нам підпорядковуються.

Чи розвинулося військово-медичне капеланство за 2022 рік?

Воно і до того було розвинене, але поштовх дала реформа введення військового капеланства у військах. До прикладу, якщо раніше представників військово-медичного капеланства можна було порахувати на двох руках, то тепер є набагато більше посад. У кожній області тепер створюють посаду у військовому медичному закладі. Можливо, якщо раніше навіть не всюди був шпиталь, то сьогодні там є повноцінні лікарні, куди привозять поранених хлопців, і до них їздять священники. І, відповідно, з’являються посади, на які капелани будуть незабаром заступати. Тож військово-медичне капеланство зросло в масштабах і в кількості самих капеланів, бо зараз вже є 2-3 десятки офіційних посад, які вже зайняті. Завдяки цьому картина однозначно стане іншою як у військах, так і у військово-медичних силах.

Чи організовують в Україні заняття й тренінги для підготовки військових капеланів?

Для військового священника є дуже важливою підготовка. Наприклад, коли він їде в зону бойових дій, то має знати, як у разі потреби надавати першу домедичну допомогу. Я б навіть сказав, що для священника це один з базових курсів, який викладають під час будь-якої підготовки. Я неодноразово проходив таке: 2015 року був навчальний тренінг з тактичної медицини «Курс бійця-рятувальника» від ГО «Захист Патріотів», 2018 – базовий курс підготовки військових священників ЗСУ в Одесі. Нас вчили як першої домедичної, так і морально-психологічної допомоги: на полі бою, після розвідки, вдома, особливості лікування ПТСР. Капелан має розуміти, чому це відбувається, з чим це пов’язано, як допомогти. Наскільки я пам’ятаю, за стандартами НАТО такі навчання проводять упродовж трьох місяців, щоб у разі чого будь-хто будь-кому, у тому числі й капелан, міг зорієнтуватися, що саме сталося. У нинішніх реаліях капелани дуже потрібні українській армії, тому нам особливо треба все це знати. Також щороку в Києві організовують з’їзд капеланів УГКЦ з різноманітними лекціями від психологів, лікарів, військових, які розповідають про ті чи інші моменти в ЗСУ, та як їх ефективно використовувати під час праці з військовослужбовцями. У 2022 році цей з’їзд також був, але цьогоріч наголос зробили на тому, як буде відбуватися служіння капелана, коли він вже буде військовослужбовцем, бо лише недавно це ввели. Так само були конференції про підтримку хлопців, бо кожен час дає свої виклики. Я думаю, що наступного року будуть розповідати вже про щось інше. Нашим хлопцям треба буде багато духовної і психологічної допомоги, коли вони закінчать свою службу.

Отче, яке ваше особисте ставлення до того, що тепер капелан має бути водночас військовослужбовцем?

Така практика служіння є поширеною у цілому світі. Для нас вона є трішки новою і складною. Часом є так, що священник може бути цивільним працівником, але він робить не менше, це той самий обсяг праці. Проте, коли ти військовослужбовець, то можеш мати доступ до локації, де, наприклад, є бойові дії. Це означає, що ти можеш їхати туди у відрядження. І військовим простіше, бо вони знають, що капелан є одним із них, і вже не переживають. Також посада військового капелана передбачає помічника. У мене є помічник, і його роль не лише допомагати, а й бути тим, хто захищає. Коли є війна, це набагато спрощує служіння з військової точки зору.

Як минає ваш робочий день?

Я деколи жартую, що моя робота – це ходити і зі всіма спілкуватися. Капелан має багато різних функцій. Наприклад, мій робочий день може виглядати так, що я від пропускного пункту до свого кабінету можу йти годину, а можу зайти на територію і покласти свої речі аж через три години. Звертаються з різними питаннями, і часто вони можуть бути непов’язаними з чимось духовним, а, до прикладу, адміністративним. Часом треба десь щось з’ясувати, спілкуватися чи співпрацювати з лікарями, до когось зайти, щось уточнити, перепитати. До мене можуть також дзвонити з інших областей або, наприклад, військові, які приїхали сюди, але є немісцеві і не знають, куди їм йти. Також звертаються щодо гуманітарної допомоги. І всі ті питання доводиться вирішувати попри те, що потрібно дбати ще й про духовну складову. Капелани мусять бути ще й менеджерами. Проте слід пам’ятати, що є ще хлопці. Часом лікарі чи родичі просять зайти до когось конкретного, або я просто відвідую їх по палатах. Все це відбувається протягом дня у змішаному графіку. Десь я щось вирішую, десь когось відвідую, підтримую, час від часу заходжу до реанімації, молюся, сповідаю. І це в такому рухомому часі. Обов’язки священника ніби одні, але люди звертаються, просять, а священник – це той, хто має вислухати і постаратися допомогти навіть у тих моментах, у яких він не є компетентним. Інколи навіть треба здобувати нові знання і навички, щоб допомогти людям, адже війна викликає дуже великі переживання, і саме в особі священника вони можуть знайти підтримку.

Чи маєте якісь плани щодо свого служіння в госпіталі?

Перш за все, я би хотів добре налагодити тут можливість працювати для хлопців, тобто старатися максимально з ними бути, бо їх є дуже багато. Я думаю, що якщо служба військового капеланства буде надалі втілюватися в медичних силах, то в орбіті моєї праці будуть також шпиталі інших областей, і я буду співпрацювати і іншими капеланами. Наразі є така кооперація з Центральним шпиталем у Києві. Мені інколи дзвонить тамтешній капелан, повідомляє, хто з поранених невдовзі прибуде з київського госпіталю до Львова та бажає, щоб його відвідали. Не скажу, що маю якісь конкретні плани, адже зараз війна, і складно щось корегувати. Зараз є одні виклики, на які треба реагувати, а коли буде перемога, то будуть інші виклики.

Чим для вас є військове капеланство?

Це служіння, жертовне служіння. Завжди бути готовим на різні виклики. Це те, що я бачу, і що втілюю кожного дня для тих, хто є потребуючий. І просто бути поряд. Сама присутність священника дарує людям умиротворення і спокій. Вони бачать Божого слугу і розуміють, що поруч є Бог, бо ця людина Йому служить. Я почав помічати це серед військових. Вони також відчувають себе потрібними, особливо коли люди цінують їхню працю і переживають за них. Тоді військові бачать, за кого і за що вони воюють. Це сповнює їх миром і спокоєм усередині.

Розмовляла Юлія Бойчук

Упорядкувала текст Юліана Лавриш