З початком повномасштабного вторгнення роль капелана для військовослужбовців суттєво змінилася. о. Олег Кришталь – військовий капелан управління 1-ої окремої бригади імені князя Лева Державної спеціальної служби транспорту у Львові, священник Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла та Військового храму Стрітення Господнього. Ми поспілкувалися з о. Олегом про те, яким є його служіння зараз, як сприймають капеланів військовослужбовці, і якою є його думка щодо нового закону «Про Службу військового капеланства».
Отче, що змінилося за 2022 рік, і як ваше служіння виглядає зараз?
Я є капеланом в управлінні бригади, і зараз у ній відбувається імплементація закону про військове капеланство. Також у зв’язку з війною та викликами, які постають, трохи іншим стало служіння. Доволі часто я їжджу на схід України, одна з крайніх поїздок була до наших хлопців на Харківщину, Херсонщину та Донеччину. Ми їздили до хлопців, колядували, говорили, бесідували, привозили їм пампухи, старалися пригадати різдвяний настрій попри ті завдання, які вони виконують, та просто побути поруч. Так само їжджу до нашої 103 бригади та інших бригад – спілкуємося з ними, допомагаємо їм через наш Центр військового капеланства. Нам вдалося передати вже багато різного роду допомоги, зокрема автомобілі, деякі з них я особисто перевозив хлопцям у зону бойових дій. Змінилося те, що основний акцент зараз на війську, на допомозі – як матеріальній, так і духовній, яка є першочерговою. Стараємося покрити найперше духовні потреби армії. Окрім того, у частині відбувається регулярна молитва, цього року була перша річниця, як ми освятили каплицю. До нас приїздив Митрополит Ігор, він очолив Божественну Літургію, мав також слово до військовослужбовців, офіцерів. Ми регулярно маємо молитву, зустрічі, і якщо є вільна хвилинка в позаробочий час, то забираємо військових на рекреацію, щоб можна було духовно відновитися.
Чи змінилося ставлення військовослужбовців до вас з початком повномасштабного вторгнення? Чи потребують вас більше?
Очевидно, що змінилося. До того, як я прийшов до частини, там капелана не було. Багато чого робилося, але війна зробила людей ближчими. Фактично, я тепер знаю кожного і кожну з довірених мені осіб. Ми багато говорили на особисті теми і багато пережили, тож люди стали більш відкритими. Тепер вони самі шукають нагоди, щоб поспілкуватися зі мною, помолитися чи просто виговоритися. Буває, що можуть подзвонити вночі – чи-то якесь наболіле питання, чи особиста тематика, чи щось сімейне. І хоч дуже сильно не порадиш, але важливо вислухати людину. Вочевидь, люди також почали набагато більше молитися. Це видно навіть через Богослужіння у нашій каплиці – вони є добровільними. У групі у месенджері я наперед даю оголошення, що буде молитва. І ми молимося як за живих, так і за мертвих, бо у нашій бригаді вже є ті, хто переставилися до вічності, і ті, хто в полоні. Також молимося за рідних і близьких. Я відразу намагався запровадити таку позицію, щоб не змушувати йти на молитву, проте приходить багато і не завжди всі вміщаються у каплицю. Ставлення військових дуже суттєво змінилося, дуже, як і ставлення людей до Бога. На війні я зустрічав багатьох таких, хто повірив у Бога, тих, хто до того був невіруючим, маловіруючим чи був у пошуку. Однак на війні ці люди зустріли Бога і почали вчитися бути християнами.
Яка ваша думка щодо закону «Про Службу військового капеланства» та носіння військової форми капеланами?
Я позитивно ставлюся до цього закону, бо в США він працює вже понад сто років. Там було багато викликів, питань і проблем, і вони знайшли шляхи їхнього вирішення. У нас ці питання тільки будуть поставати, і їх буде більше, ніж відповідей. Я б сказав, що це добрий, хороший закон, який має бути в нашій армії та Церкві, і він стосується всіх конфесій та навіть релігій. Відповідно до цього закону ми стаємо офіцерами, починаючи від звання молодшого лейтенанта і до капітанів у батальйонах, та майорів у бригадах. Кожен військовослужбовець згідно зі статутом повинен в часі служби бути у військовій формі. Тобто, в робочий час ми маємо носити форму, але наверх можемо одягати підрясник в часі богослужінь, у цьому нічого поганого немає. Зрештою, у мене в бригаді немає жодної людини, яка б мене не знала. Тут питання є таким: якщо ти постійно є з людьми, зустрічаєшся з ними, проводиш якісь заходи, то немає зовсім різниці, у чому ти будеш одягнений. Очевидно, що є закон і порядок, тому тут безапеляційно – будь-який військовослужбовець має бути у формі. Моє особисте ставлення таке – цей закон потрібно імплементувати у життя, але моя суб’єктивна думка полягає в тому, що його краще було б впровадити вже після перемоги, коли настане спокійний час. Теперішні події внесли дуже багато корективів і під час війни важко у це все ввійти. Проте закон імлементують, і деякі наші капелани вже заступили на офіційні посади. Тобто, так чи інакше все мусить змінюватися, бо це є європейська модель, американська модель, і ми мусимо йти в ногу з часом. За кордоном це все працює вже немало років, а в нас тільки зараз починають вводити. На мою думку, це треба було робити або до війни, або вже після неї. Проте маємо, що маємо, і працюємо з тими реаліями, які маємо.
Отче, як ви поєднуєте служіння в бригаді та при парафії?
Я є священником при Військовому храмі Стрітення Господнього і Гарнізонному храмі св. ап. Петра і Павла, допомагаю там з душпастирськими обов’язками. По собі знаю, що люблю, коли в житті є рух. Якось поки що мені вдається поєднувати це все без проблем і без жодних нюансів. Проте справді є багато роботи, буває, що приходиш додому дуже пізно, а ще є певні сімейні обов’язки, бо ми є одружені священники і маємо дітей, але все якось гармонійно поєднується з Божою допомогою.
Чим для вас є військове капеланство?
Для мене це можливість свідчити Бога тим людям, які носять форму. Можливість свідчити Бога через різні обставини: спільну молитву, любов до ближнього. У такий спосіб бути там, де Бог тебе кличе. Бути поруч з людьми, до яких Бог тебе кличе. Для мене служіння з військовими – це безпосереднє служіння там, куди мене Господь покликав, і де я відчуваю себе у зоні певного духовно-морального комфорту. Я, наприклад, знаю, що не зміг би працювати з дітьми-сиротами, мені було б важко. Проте знаю тих, хто працює з ними, але не змогли би з військовими. Якщо Бог кличе, важливо відповідати «так» на той поклик.
Розмовляла Юлія Бойчук
Упорядкувала текст Юліана Лавриш
