На початку тижня до Гарнізонного храму прийшла жінка. Вона була дуже стурбована і шукала настоятеля – отця Степана Суса. Зрозуміти те, що йдеться про щось дуже важливе, було геть не важко.

Ця жінка – Марія Дика, рідна сестра відомого українського художника Мирослава Ягоди. Митця не стало цього року, 11 березня. У його майстерні залишилось чимало християнських реліквій. Вони колись належали церквам, які були заборонені атеїстичною владою. А Мирослав знаходив ці цінні атрибути храмів і зберігав у своїй майстерні, де прожив більше трьох десятиліть.

У руках в жінки було розп’яття. Старовинне і цінне. Саме його родина вирішила передати храму свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ.

У цього незвичайного чоловіка було далеко не просте життя і чимало людей уявляють його собі геть не таким, яким він був насправді. А хто ж, як не рідні, знали Мирослава таким, яким його створив Бог. То ж ми відправились до маленького села Гірник, що на Сокальщині, щоб побувати у світлиці, в якій народився Мирослав, і послухати спогади його мами Віри Петрівної та сестри Марії про свого сина та брата.

Читайте також: Коли Господь роздавав таланти, свій Він одразу поклав на плечі. (Буття Мирослава. Частина I)

 

                                                                     Пам’яті великого митця Мирослава Ягоди присвячується

 

Молодий і спраглий до змін Мирослав із свого рідного та маленького Гірника, у якому він провів своє дитинство, вирушає до Львова, щоб підкорювати Україну та світ своїм талантом. Хоча Мирослав вже й тоді думав радше не про славу та визнання його творчого таланту, а про те, щоб мати змогу творити своїми руками життя на полотні, таким, яким він його бачив та відчував.

Мама Мирослава згадує, що тоді, коли син був у пошуках майстерні, щоб повноцінно осісти у Львові як вільний митець, він знайшов таке місце поблизу вулиці Пекарської. То була стара майстерня і на неї уже полювали також інші художники. Власник приміщення запросив у кожного по шість картин. Мовляв, чиї картини сподобаються йому найбільше, того й майстерня.

Мирослав буквально за лічені дні намалював усі шість картин. Хоча й мати казала йому, що краще б обрав з намальованих раніше. Але ті картини були дуже дорогі Мирославу і він казав, що у них його душа.

Не довго думаючи, власник майстерні обрав картини Мирослава і попри обурення інших претендентів, молодий та натхенний хлопчина оселився жити у серці нашої країни, у Львові.

Сестра Марія розповідає, що Мирославові у побуті потрібно було дуже мало. У нього було своє улюблене крісло, робоче місце, яке завжди пахло фарбами та розчинниками та багато – багато книг про усе на світі.

Попри своє дуже скромне та невибагливе житло Мирослав завжди був відкритим до людей і приймав у себе всіх. Часто у нього навіть мешкали знайомі, у яких не було житла. Мирослав залюбки відгукувався і був радий допомогти. «Багатий бідняк» – називає його рідна сестра. Жінка теж ще у студентські роки певний час мешкала із Мирославом.

«Він завжди мені розповідав про своє мистецтво. Пам’ятаю, одного разу він намагався мені пояснити якусь нову техніку малювання, яку він освоїв. А я що слухаю, що не слухаю. Воно мені треба? (сміється). А він ніяк не заспокоювався, от хотів, щоб і я стала трохи ближча до мистецтва”.

Зі своїм художнім талантом Мирослав не був одинаком у сім’ї. І мама Віра Петрівна, і сестра Марія теж малювали, хоч і обрали у своєму житті зовсім інші професії.

Більша кількість картин Мирослава Ягоди виконані в одному стилі. Це щось модерне, переплетіння фантазії із реальністю, добра зі злом та таланту із відчуттям світу.

Так от Віра Петрівна дуже добре пам’ятає той день, коли Мирослав почав малювати не розумом, а відчуттями.

“Одного разу поїхала я до Мирося у Львів (поїсти щось завезти та й його побачити). Прийшла до нього, зайшла у майстерню і дивлюсь на його нову роботу. Я як це побачила, мені аж страшно стало. Миросю, дитино, кажу, та чо ти таке страшне малюєш? На що він мені відповів: «Мамо, так мені вийшло. Так задумав і так намалював». Я ж кажу йому: та малюй щось нормальне, щоб в тебе то купили, щоб якусь копійку мав. Кажу: приїду завтра і щоб ти це замалював”. 

Приїхала жінка наступного разу до сина, а він їй вручив 50 фунтів стерлінгів і долари. І то ще сказав, що то не все.

Миросевим мистецтвом почали цікавитись. Його незвичні та іноді страшні постаті, які були відображені на полотнах, – це не просто творчий стиль. Вони відображали усе його життя.

Рідні жінки розповідають, що зараз, коли Мирослава вже немає, вони геть по–іншому почали сприймати його картини. У них – весь він. Художник у світі йому незрозумілої злості, людської заздрості та пихи. На одній із картин зображений пастух, який пасе овець із вовчими головами. У цю роботу митець заклав глибоку метафору про те, що люди, які довкола, часто є не тими, за кого себе видають. І йому від того було дуже тяжко. Бо єдина зброя, яку він мав проти зла, яке до нього підступало, це його талант і чиста душа, яка ніколи не опускала його духу та людськості.

Мирослав був рафінованим майстром. Він не любив створювати те, чого не відчував. Йому дуже важко вдавались портрети, хоча на них можна було заробити непогані гроші. Проте портрети рідних малював залюбки.

Пані Марія показала нам роботу Мирослава, на якій жінці десь років двадцять. Попри те, що тут Мирослав не вдавався до свого особливого стилю, робота все одно якась дуже особлива. Переважають більш темні кольори і на обличчі відтворена глибока емоція. Мабуть, він бачив тих, кого малює, зсередини.

Людина, яку він усе життя хотів намалювати – то була його матінка. Він все просив, просив, робив якісь начерки, показував їх мамі, а вона норовливо йому відмовляла. Згадуючи цей момент, жінка усміхнулась і сказала, що в неї завжди була одна відмовка: «Я в житті гарніша». Тож тепер ті декілька ескізиків, які залишились від сина, то найприємніші та найкрасивіші портрети.

Малював він і себе. Ще давно у молодості. Хлопцем він завжди відповідав запитам епохи, стильно одягався та навіть запускав волосся.

Є у біографії Мирослава неймовірно світла історія. Якось поляки запросили його намалювати картину для урочистостей на честь приїзду Папи Римського Івана Павла II. Художник намалював ангела, який із небес зносить дитинку на руках. Папі настільки сподобалась його картина, що він її собі залишив. І до сьогоднішнього дня цей твір зберігається у приватній колекцій Його Святості.

Виставки картин Мирослава не один раз відбувались у різних куточках країни: Львів, Київ, Харків. А також його роботи побачив світ: Польща, Австрія, Німеччина, Канада, США. У чоловіка було чимало пропозицій переїхати за кордон, жити і творити там. Але Мирослав витримував поза межами рідного краю щонайбільше три дні і знову повертався у свою рідну, уже давно пропахлу його духом майстерню.

Здається, що у своєму житті найбільше він любив дві речі: Україну і маму. Це були його дві найпотужніші любові.

Багато хто вважає, що Мирослав ніколи не хотів одружитись, не бажав мати своїх дітей і взагалі нікого не кохав. У наступній частині цієї біографічної історії, ми розповімо про ту, яка була для Мирослава єдиною до останнього подиху.

 

                      Рідні Мирослава Ягоди висловлюють щиру подяку настоятелю Гарнізонного храму о. Степану Сусу за сприяння у поширенні у світ справжньої історії життя їхнього сина та брата. Для жінок це найкращий подарунок до дня Матері.