До Гарнізонного храму завітала жінка. Вона була дуже стурбована і шукала настоятеля – отця Степана Суса. Зрозуміти те, що йдеться про щось дуже важливе, було геть не важко.
Ця жінка – Марія Дика, рідна сестра відомого українського художника Мирослава Ягоди. Митця не стало цього року, 11 березня. У його майстерні залишилось чимало християнських реліквій. Вони колись належали церквам, які були заборонені атеїстичною владою. А Мирослав знаходив ці цінні атрибути храмів і зберігав у своїй майстерні, де прожив більше трьох десятиліть.
У руках в жінки було розп’яття. Старовинне і цінне. Саме його родина вирішила передати храму свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ.
У цього незвичайного чоловіка було далеко не просте життя і чимало людей уявляють його собі геть не таким, яким він був насправді. А хто ж, як не рідні, знали Мирослава таким, яким його створив Бог. То ж ми відправились до маленького села Гірник, що на Сокальщині, щоб побувати у світлиці, в якій народився Мирослав, і послухати спогади його мами Віри Петрівної та сестри Марії про свого сина та брата.
Читайте також: Коли Господь роздавав таланти, свій Він одразу поклав на плечі. (Буття Мирослава. Частина I)
Коли Господь роздавав таланти, свій Він одразу поклав на плечі. (Буття Мирослава. Частина II)
Пам’яті великого митця Мирослава Ягоди присвячується
Віра Петрівна, мати Мирослава, згадує, як прийшла до сина минулого року, а він показує на якусь знайому дівчину та каже: “То, мам, Оленка”.
Ледь не кожну дівчину він називав Оленкою і невідомо, чи то було їхнє справжнє ім’я. Бо для нього назавжди Оленка – це уособлення кохання всього життя, якому не судилось обвінчатись сім’єю.
Тендітна дівчина на ім’я Оленка навчалась у Львівській консерваторії. Була творчою та замріяною. Ну, інша, мабуть, Мирославові і не сподобалась б. Вони довго зустрічались, він малював її портрети. Не бачачи можливості реалізувати свій творчий потенціал тут, в Україні, дівчина переїхала до Німмечини. Та залишилась жити там.
Для Мирослава це стало великим ударом. Оленка не раз кликала митця до себе, благала його залишитись жити в Німечичині і там реалізовувати свою творчість. Проте, окрім декількох поїздок Мирослава за кордон, більше не було нічого.
Мама і сестра теж казали художнику, щоб він перебирався жити у Німмечину, мовляв, там його роботи будуть цінувати значно більше, аніж на Батьківщині. Проте Мирослав був непохитний, він не міг залишити своєї львівської майстерні. Адже вона, маленька і холодна, була йому милішою, аніж німецький комфорт та стабільність.
Сестра Марія розповідає, що коли переглядала речі Мирослава, то знайшла там фотокартку тієї самої Оленки: «Фотографії жінки, яку не кохають, мабуть, не зберігають протягом усього життя».
Оленка, дізнавшись про смерть Мирося, надіслала родині кошти, а потім зателефонувала і поговорила із мамою Вірою Петрівною. А це означає, що кохання було взаїмне.
Попри часами сумні моменти життя, Мирослав не покидав свого ремесла і як міг рятувався від самотності.
Був у нього дуже хороший друг – собака Рекс, якому за підрахунками рідних, було приблизно 15 років. Він його просто обожнював і неодноразово відтворював у своїх картинах. Коли собачки не стало, Мирослав переживав втрату дуже болісно.
Проходив час і брав своє, часами проблеми із здоров’ям, нервові зриви, апатія. І попри те все, він, щиро та невимушено, відкривав себе для світу, часами отримуючи густі плювки у душу.
У 2014 році, коли тільки но розпочалась військова агресія Росії проти України, Мирослав організував у Дзизі благодійну виставку своїх робіт та їхній продаж. Виручені кошти чоловік передав на Схід. Окрім того, так як він мешкав на Пекарській, зовсім поряд із військовим шпиталем, то часто приймав у себе поранених бійців, пригощав їх та розраджував.
Сестра розповідає, що Мирослав робив найсмачнішу у світі каву та чай, бо ніколи не жалів заварки.
Була іще одна історія, яка відкриває у Мирославові усе нові риси. Він мешкав поблизу церкви. І якось бізнесмени вирішили зробити біля храму автостоянку. Розлючений Мирослав першим став на захист святині. Він протестував і навіть писав клопотання із підписами до Києва. Його підтримали інші мешканці вулиці. Я нещодавно була там – стоянки і досі немає.
Чоловік був неабияким філософом. Якось на Різдво Мирослав почав декламувати мамі свого вірша. А жінка в той час їла пампух. А Миросьо каже: «Мама, а якби тобі Шевченко читав, ти б теж пампух їла?».
Окрім того, що він писав вірші (є декілька опублікованих збірок), він дуже добре знався на Біблії. Міг навіть цитувати напам’ять певні уривки. А один його знайомий стрерджує, що Мирослав привів його до Бога.
Родина для Мирослава була святинею. Коли родичі приїздили до нього, то нікого із знайомих чи друзів він до хати не пускав. А будь-які зневажливі розмови про рідних категорично обривав. Коли у його сестри народився онук, він цього ж дня намалював картину. А на ній – ангел.
Пані Марія з теплотою розповідає про свого брата та каже, що тепер частенько пече сирник «Сльози ангела». Така от згадка про того, хто намалював так багато ангеликів.
У суботу, 11 березня, Мирослав подзвонив до матінки (як він її завжди називав) і запитався, чи вона здорова. То були останні слова, які Віра Петрівна почула від свого сина.
Не стало Мирослава у Великий Піст.
В його оселі залишилось чимало книг, ті самі церковні реліквії, які чоловік врятував ще під час радянських атеїстичних часів, а також два прапорці, жовто-блакитний та червоно-чорний, і відтворення Святої Місії. У нього була ще старенька вервичка, яку він завжди носив при собі, і з нею його й поховали.
У його роботах багато біблійських мотивів: «Тайна вечеря», «Поцілунок Юди», «Посмішка Юди», «Голгофта». Бог був у ньому і він Його відчував по-своєму. Мабуть, і творчості б не було, якби не було у ньому Бога.
Сестрі Марії якось приснився сон про Мирослава. Теплий і дуже світлий.
Одного разу, немов щось передчуваючи, Мирослав попросив у мами, щоб посадила калину на його могилі. Так і буде.
А ту калину Миросьо, мабуть, таки побачить, адже він високо, і як каже маленький онук Марії: «Він пішов на зірочку».
